Коли ми говоримо про перехід на нові джерела енергії, є вагомі причини для оптимізму: показники встановлення сонячних панелей б’ють все нові рекорди, а ціни на акумулятори для зберігання енергії впали до рівня, який важко було собі уявити ще рік тому. Проте, екологічно чисті технології все ще мають обмежений вплив на наше суспільство. Як це можливо?
Щорічні темпи зростання відновлювальної енергетки за період 2013-2017 років були більше 13%, для порівняння, приріст використання викопного палива (нафта, вугілля, газ) за той самий період складав близько 1-2%. Проте, якщо подивитись на останній секторальний статистичний огляд BP (British Petroleum), це все ще краплина у морі, в порівнянні з невідновними джерелами енергії. У 1997 році, рік прийняття Кіотського протоколу, частка використання вугілля серед усіх світових енергоносіїв складала 38%. Сьогодні, 20 років потому, воно все ще має частку у 38%. Тим часом, ми збільшили виробництво електроенергії більш ніж на 80%. Це означає, що екологічно чисті технології не заміщують невідновні джерела. З точки зору попиту, вони зростають одночасно і просто складаються разом. Абсолютна частка відновлювальних джерел енергії в нашому енергетичному балансі не зростає достатньо швидко для того, аби змінити наш спосіб життя. Із цими показниками ми знаходимось далеко від того, аби відповідати цілям Паризької кліматичної угоди – обмеження глобального потепління на рівні до 1,5-2°C.
Для ефективного переходу до нового “зеленого” світу недостатньо спиратись на технологічні компоненти. Важливо взяти до уваги соціальні аспекти, необхідні для зміни застарілих патернів на шляху до ширшого та кращого впровадження технологій сталого розвитку. На місцевому рівні це полягатиме в розумінні того, як співпрацюють між собою всі зацікавлені сторони, та які стратегії будуть обов’язковими у майбутньому для їх залучення для побудови стійких структур. Така концепція має важливе значення для сприяння переходу на відновлювальні джерела енергії.
Частка паливних ресурсів у світовому енергопостачанні. Джерело: Статистичний огляд BP світової енергетики, 2018
Поєднання різних організаційних форм
Стійка енергетична екосистема повинна мати три ключових гравця: державні органи, приватні гравці та загальне населення. Це основні дійові особи, що здатні мобілізуватися відповідно до своєї ролі та інтересів.
Задачею державного сектору є надання державних послуг, що сприяють соціальній солідарності шляхом зменшення нерівності. Його адміністративні механізми роблять сектор стійким, водночас його важко змінити. Тому, зі зростанням урбанізаційних викликів, багато міст стикаються з проблемами при створенні бачення свого майбутнього. Муніципалітетам може бракувати власних спеціалістів, вони також можуть страждати від зменшення фінансової спроможності та впливу. Але деякі з них добровільно заснували місцеві енергетичні агентства, що допомагають громадянам зменшити свої комунальні рахунки та забезпечують загальний доступ до послуг.
Наприклад, Барселона заохочує енергоефективність, енергозбереження та використання відновлювальних джерел енергії. Якісне впровадження програм такого типу може значно зменшити витрати, пов’язані з енергопостачанням та зменшити відповідну залежність від інших регіонів або країн. Більш того, у випадку Барселони, участь населення є ключовою опорою для спільної розробки рішень. Тому нова енергетика реально виступає як основа до соціальної єдності. Отже, хоча їх може бути важко мобілізовати, державні агентства є важливими для закладення основи, на якій у майбутньому будуть розвиватись новітні рішення.
Для того щоб інновації впроваджувалися, необхідна співпраця із приватними гравцями. Не дивлячись на їх потребу у прибутку, їх діяльність може бути повністю узгоджена із загальними інтересами. Все більше й більше компаній пропонують інтегровані рішення у формі мікро-мереж. Це не тільки вирішує нагальні проблемні питання з електроенергетикою, але й збільшує рентабельність інвестицій у проекти з відновлювальної енергетики. Історично, мікро-мережі створювались у особливих випадках (військове застосування, ізольовані системи, і т.д.), коли існував один користувач/власник, як у випадку з Принстонським університетом. Зараз з’являються інші моделі, як от гібридна система Боррего Спрінгс, де мережі енергопостачання управляється місцевим оператором, але виробничі активи можуть належати/управлятись користувачем чи іншими третіми сторонами. Подібні поєднання гравців утворюють гарно працюючі енергосистеми. Вони просувають подальші інновації та беруть участь у фінансових інвестиціях і технічному оновленні інфраструктури.
Сонячна електростанція в Боррего Спрінгс. Фото: sdge.com
В той самий час, це природньо заохочує населення платити за ці інновації. Як наслідок може виникнути велика різниця у цінах та можливості доступу до рішень в межах однієї території. Як наслідок, це може призвести до поширення нішевих послуг та збільшення нерівності, що робить наявність державного управління необхідною. І останнє, але не найменш важливе, мешканці починають займати лідерські ролі у визначенні майбутнього енергетики. Вони прагнуть досягнути певного рівня благополуччя та використовувати більше важелів тиску, організовано працюючи у громадах. Вони можуть самоорганізуватися за допомогою кооперативної системи, досягаючи екологічних цілей та соціальної єдності. Це все частіше застосовується для спільного інвестування в об’єкти відновлювальних джерел енергії та подальшого управління ними.
Ця стратегія, головним чином, заснована на поширенні перевірених технологій. Все більше й більше до неї долучаються одиниці спільної власності (напр. об’єднання співвласників житлових будинків, кооперативи) та маленькі фірми. Це сприяє як економічному так й демократичному успіху. Але, природньо, така модель зазвичай фокусується на певних технологіях (здебільшого це фотовольтаїчні панелі) і обмежується проектами в окремих господарствах, районах, селах, роблячи їх взаємозалежними із двома вище зазначеними гравцями.
Отже, кожен основний гравець має свої сильні та слабкі сторони, що робить їх взаємодоповнюючими. Неможливо із точністю передбачити майбутнє енергетичного сектору, але поєднання усіх цих організаційних форм мають вітатися. Вони будуть підключатись до основної мережі, трансформуючи енергосистеми спочатку на місцевому, а потім і на світовому рівні. Для того, аби це стало можливим, їм необхідно буде співпрацювати більш тісно та координувати свої дії.
Новий шлях
Форми для майбутнього енергетичного співробітництва ще необхідно буде визначити. Іншими словами, стратегічні рішення мають бути зроблені вже сьогодні для створення умов для всеохоплюючого та стійкого розвитку. Хоча остаточна картина все ще залишається неясною, вже можливо виокремити певні ключові фактори успіху, що допоможуть прокласти шлях.
Що стосується технічних аспектів, такі рішення як фотовольтаїчні панелі є корисними при енергетичному переході, але вони є лише окремою частиною цього переходу. Більше 50% попиту на енергію у містах ЄС, це попит на теплову енергію. Іншими словами, місцеві організації мають приділяти більше уваги системам централізованого теплопостачання/охолодження. Рішення в цій галузі створюють більше зв’язків між різними зацікавленими сторонами. По-перше, виробництво тепла/кондиціонування легко поєднується з різними джерелами енергії та технологіями накопичення тепла. По-друге, з точки зору регуляторної політики, вони повністю залежать від місцевих умов та пропонують більший ступінь свободи для місцевих гравців. По-третє, це питання включає також планування робіт з ремонту та модернізації інфраструктури, виділення бюджетних коштів на зменшення викидів вуглецю, і т.д. По-четверте, воно пов’язане з гострими соціальними викликами, такими як проблема енергетичної бідності.
Для того, аби посприяти інклюзивності та відкритому доступу, діючи особи процесу енергетичного переходу можуть надихнутись прикладами з транспортного сектору. Наприклад, для запуску мереж зарядних станцій для електромобілів, Амстердам сприяє впровадженню підходу заснованого на попиті, замість адміністративного підходу «згори донизу». Після перших інвестицій, мешканці повинні вимагати встановлення додаткових зарядних станцій тільки якщо вони потрібні. Таким чином місто працює над тим, щоб оминати класичну пастку, коли розробляється щось, що не буде використовуватись. Така активна позиція використовується для залучення мешканців у процес змін. Такий підхід збільшує їх мотивацію та зменшує ризики встановлення зайвих станцій. Схожим чином працюють й енергетичні системи міст, вони заохочують створення державно-приватної співпраці для більш адаптивного розвитку інфраструктури. Оскільки темпи впровадження залежать від кінцевих користувачів, це допомагає муніципалітетам в отриманні досвіду з управління пов’язаними процесами та рішеннями.
Тим не менш, питання належного управління залишається відкритим: як ми можемо створити організаційні форми, які б визначали порядок взаємовідносин усіх сторін? Останнім часом з’явилось багато технічних проектів, що мають на меті вирішити це питання, але варто також розглянути й не технічні підходи. Перший варіант полягатиме в залученні мешканців до державно-приватних відносин, шляхом надання їм можливості купувати акції та отримувати свою долю в акціонерному капіталі.
Важко уявити собі спільне управління на щоденній основі, але відкриття доступу до капіталізації проекту буде мати багато переваг. Це можна будувати на чітких, вже випробуваних та перевірених фінансових інструментах для залучення коштів з нових джерел. На додаток, це буде прозорою платформою для мешканців, які матимуть право час від часу проводити перевірки, не порушуючи щоденне оперативне управління. На сьогоднішній день, такі системи залишаються радше винятком з правил, окрім німецьких комунальних підприємств, хоча могли б використовуватись більш розповсюджено.
Це лише кілька прикладів, які спадають на думку. Ми повинні кинути усі сили нашого суспільства на створення нових, потужних альянсів. Інакше кажучи, наші технічні, економічні чи юридичні дії мають спиратись на спільну філософію залученості кожного. Це умова номер один, що має визначити ефективний перехід до стійкого майбутнього.
Джерело: Світовий Економічний Форум